Я переїхала до Києва з Донецької області у 2014 році, коли Росія вперше напала на мою країну, на той момент мені було 17 років і я вступила до Київського національного університету. Потім було навчання, робота, одруження з Романом, щасливе життя в Києві та нечасті поїздки до батьків у моє рідне місто, за 30 кілометрів від якого останні 8 років пролягала лінія розмежування з так званою «ДНР». У жовтні 2021 року ми разом із чоловіком вперше відвідали Фрайзінг, а саме мистецьку резиденцію в Шафхофі. До 25 років я постійно мешкала в Україні, а наша подорож до Баварії була найдовшою закордонною поїздкою в моєму житті, вона тривала рівно місяць. Тепер у мене з’явився довший досвід.
Переїжджати з України я ніколи не планувала.
О 5 ранку 24 лютого я прокинулась у Києві від звуків надпотужних вибухів, уже о 5:50 ранку я виїхала з Києва першим потягом, коли більшість містян ще не прокинулась, за годину після цього місто зупинилось у суцільному заторі. Роман вирішив залишитися в Україні, на вокзалі ми попрощалися так, ніби завтра побачимось, коли кожен із нас насправді думав, що це може бути наша остання зустріч. Виїзд до моєї подруги Наталки в Польщу був єдиним кроком, який я попередньо запланувала. Спогади про турботу та увагу її сім’ї та всього польського народу ніколи не померкнуть у моїй пам’яті.
Дорогою до Польщі я час від часу перевіряла електронну пошту, на неї почали приходити листи- запрошення від моїх європейських друзів та колег, два запрошення були з Фрайзінга. Лист від Айке Берга — директора Шафхофа, Європейського центру мистецтв Верхньої Баварії та інший лист від двох друзів, з якими я встигла познайомитися тут під час резиденції. У ті страшні перші дні війни я була впевнена — це все не може тривати довго – й хотіла залишатися ближче до України, того відповіла, що поки не планую їхати далі на захід. Деякі воєнні експерти давали Києву 3 дні в разі повномасштабного російського вторгнення. Українська армія та наш сміливий народ уже 3 місяці бореться з Імперією зла за життя та свою незалежність.
Після місяця проведеного в Польщі я все ж вирішила рушати далі. Зі мною зголосилась їхати моя подруга, молода художниця з Києва Анна-Марія Кучеренко. Тепер ось уже близько двох місяців ми живемо тут, у Фрайзінгу, місті, яке я вперше відвідала в жовтні, але першу згадку про яке я почула в 17 років, на першому курсі університету, вивчаючи історію української мови. Фрайзінзькі уривки та Київські листки — найдавніші збережені тексти слов’янської писемності, цей символізм із понад тисячолітньою історією дивує.
Окрім універсального досвіду туги за домом, це місто викликає в мене перманентну ностальгію за часом, коли я була тут зі своїм чоловіком, обговорювала майбутні проєкти, досліджувала Баварію в міському архіві. Тоді у Фрайзінгу я допомагала Роману писати сценарій до кінопроєкту «Ероїка», який розповідає про окупацію Західної України Радянською армією у вересні 1939- го року. Коли ми працювали над сценарієм, то досить часто говорили про те, як сучасне суспільство використовує історію та швидко її пристосовує під свої потреби. Тепер російські солдати вбивають нас під пропагандистським лозунгом «Можемо повторити». Чи існує тепер «ніколи знову»? Тепер російські солдати на окупованих територіях «повторюють знову» те, про що Німеччина знає з розповідей своїх бабусь.
Тут, у Фрайзінгу, я відчуваю спокій не тільки через відсутність сирен і повітряних тривог, що, звісно, важливо, а й через genius loci, його «дух місця». Я відчуваю зв’язок із Фрайзінгом. Під час Другої світової війни це місто зазнало бомбардувань, які залишили шрами, але так і не порушили багатовікової безперервності міста. Тепер я впізнаю себе в тілі цього міста як фігуру, яка вижила.
Я живу в Шафхофі — будинку, оточеному деревами, навкруги якого нескінченні пагорби. Ви, напевно, відвідували кафе Ботаніка, гуляли територією ферми й чудово розумієте, яке тепло може надати це місце, я щодня бачу вас тут із вікна: щасливі великі родини, компанії близьких друзів.
Я вдячна кожному мешканцю Фрайзінга, який допомагає Україні й українцям. Дякую за кожен прапор, який я бачу у вашому місті. Найближчим часом я планую повертатися додому, поки не до Києва, а на захід України. Наразі мені страшно уявляти повернення до міста, у якому я була щаслива, але на тілі якого за цей час з’явилося стільки ран. Одна з них з’явилася вдруге — Бабин Яр у Києві, де нацисти вбили десятки тисяч київських євреїв, 1 березня 2022- го року росіяни запустили крилату ракету у меморіальний парк Бабин Яр, внаслідок чого загинуло 5 людей. Чи є десь на землі ще таке місце? Якщо безодня відкрилася вдруге, хто тепер насмілиться сказати, що вона не відкриється втретє? Злочинці та злочини мають бути проаналізованими та засудженими. Вдруге. Знову.
Катерина Хімей
Фотографія Сергія Моргунова із серії про традиційний український одяг Київщини XIX століття. Київ. Україна. Червень 2020.
Ein Gastbeitrag von Kateryna Khimei:
„Freisinger Denkmäler” und „Kiewer Blätter”
2014 zog ich aus der Region Donezk nach Kiew, in diesem Jahr griff Russland zum ersten Mal mein Land an. Ich war 17 Jahre alt und begann mein Studium an der Nationalen Taras-Schewtschenko- Universität Kiew. In den vergangenen acht Jahren studierte und arbeitete ich in Kiew, feierte meine Hochzeit mit Roman und lebte in Kiew ein glückliches Leben. Nur selten besuchte ich meine Eltern in meiner Heimatstadt, die 30 Kilometer von der Demarkationslinie entfernt von der sogenannten „Volksrepublik Donezk“ liegt. Im Oktober 2021 kamen mein Mann und ich, durch unseren Aufenthalt im Künstlerhaus am Schafhof, zum ersten Mal nach Freising. Meine ersten 25 Lebensjahre verbrachte ich durchgehend in der Ukraine und unser Aufenthalt in Bayern markierte damit die längste Auslandserfahrung in meinem Leben, sie dauerte genau einen Monat. Mittlerweile habe ich eine noch längere.
Ich hatte nie vor, aus der Ukraine wegzugehen. Am Morgen des 24. Februar 2022, um 5 Uhr, wachte ich in Kiew vom Geräusch heftiger Explosionen auf. Um 5.50 Uhr verließ ich Kiew mit dem ersten Zug, zu einem Zeitpunkt als viele Bewohnerinnen und Bewohner noch schliefen. Eine Stunde später versank die Stadt in einem bewegungsunfähigen Verkehrschaos. Roman entschied sich, in der Ukraine zu bleiben. Wir verabschiedeten uns an der Bahnstation, als würden wir uns morgen wiedersehen; in Wirklichkeit dachte jeder bei sich, dass es unser letztes Zusammentreffen hätte gewesen sein können. Ich fuhr zu meiner Freundin Natalka nach Polen, es war mein einziger Schritt, den ich vorausgeplant hatte. Die Zuwendung und Aufmerksamkeit ihrer Familie und der Menschen in Polen werden mir für immer in Erinnerung bleiben.
Auf dem Weg nach Polen las ich von Zeit zu Zeit die stets neu eingehenden E-Mails und ich erhielt Einladungen von meinen europäischen Freunden und Kollegen, zwei von ihnen stammten aus Freising. Eine E-Mail von Eike Berg, dem Leiter des Europäischen Künstlerhauses Oberbayern, gelegen am Schafhof, und eine weitere von zwei Freunden aus Freising. In diesen schrecklichen ersten Tagen des Krieges war ich mir sicher, dass er nicht lange andauern wird. Ich wollte nahe an der Ukraine bleiben und so antwortete ich ihnen, dass ich nicht plane, weiter nach Westen zu ziehen. Einige Militärexperten prognostizierten Kiew drei Tage Standhaftigkeit im Fall einer groß angelegten russischen Invasion. Die ukrainische Armee und unsere tapfere Bevölkerung kämpfen nun schon seit drei Monaten gegen das „Reich des Bösen“, um unsere Leben und Unabhängigkeit zu schützen. Nachdem ich einen Monat in Polen verbracht hatte, entschied ich mich doch, nach Freising zu gehen. Meine Freundin Anna-Maria Kucherenko, eine junge Künstlerin aus Kiew, entschied sich mitzukommen. Hier in Freising leben wir bereits seit zwei Monaten; eine Stadt, von der ich bereits in meinem ersten Studienjahr der ukrainischen Philologie erstmals hörte. Die mittelalterlichen Schriften aus dem Bistum Freising, in der Forschung bekannt unter dem Namen „Freisinger Denkmäler“, bilden gemeinsam mit den „Kiewer Blättern“ die ältesten erhaltenen handgeschriebenen Texte der slawischen Sprache; angesichts ihrer tausendjährigen Geschichte entfalten sie heute für mich eine erstaunliche Symbolkraft.
Zusätzlich zum allgemeinen Empfinden von Heimweh macht mich diese Stadt sehr nostalgisch, wenn ich über die Zeit, die ich hier mit meinem Mann verbrachte, nachdenke: Wir diskutierten unsere künftigen Projekte, erkundeten die bayerische Geschichte im Stadtarchiv. Zu jener Zeit in Freising unterstützte ich Roman beim Schreiben eines Drehbuchs für sein künftiges Filmprojekt „Eroica”, das von der Besetzung der westlichen Ukraine durch die sowjetische Armee im September 1939 handelt. Als wir am Drehbuch arbeiteten, sprachen wir oft darüber, welchen Stellenwert Geschichte in der Gesellschaft hat und wie schnell sie heutzutage zur Manipulation eingesetzt werden kann.
Nun töten uns russische Soldaten unter dem propagandistischen Slogan „Wir wiederholen“. Existiert „Nie wieder“ noch? Nun „wieder wiederholen” russische Soldaten in den besetzten Gebieten das, was Deutschland noch aus den Erzählungen seiner Großmütter kennt.
Hier in Freising komme ich zur Ruhe; nicht nur aufgrund der ausbleibenden Sirenen und Luftalarm, sondern auch aufgrund seines genius loci, seines „Geist des Ortes“. In diesem Sinne fühle ich mich mit der Stadt Freising sehr verbunden. Während des Zweiten Weltkrieges erlebte die Stadt Freising einen schweren Bombenangriff, der schmerzhafte Spuren hinterließ, aber der jahrhundertelangen Kontinuität der Stadt keinen Abbruch tat. Jetzt erkenne ich mich im Körper dieser Stadt wieder, als Figur, die überlebte.
Ich lebe am Schafhof, in einem von Bäumen gesäumten Haus, umgeben von endlosen Hügeln. Ihr habt vielleicht schon das Café Botanica besucht, seid um den Schafhof spaziert; Ihr versteht, wie behaglich dieser Ort sein kann. Ich sehe Euch hier jeden Tag von meinem Fenster aus: glückliche große Familien, enge Freunde.
Ich bin jeder Freisinger Bürgerin und jedem Freisinger Bürger dankbar, der der Ukraine und uns Ukrainern hilft. Ich bin dankbar für jede ukrainische Flagge, die ich in der Stadt sehe. In den nächsten Wochen plane ich, nach Hause zurückzukehren. Nicht nach Kiew, aber in den Westen der Ukraine. Ich fürchte mich vor der Vorstellung nach Kiew zurückzukehren, in die Stadt, in der ich so glücklich war, aber deren Körper während meiner Abwesenheit so viele Wunden erhalten hat. Eine von ihnen erschien zum zweiten Mal – Babyn Jar, wo die Nazis zehntausende Kiewer Juden töteten. Am 1. März 2022 feuerten die Russen einen Marschflugkörper auf das Holocaust-Gedenkzentrum Babyn Jar Park, bei diesem Angriff starben fünf Menschen. Gibt es einen anderen Platz auf der Erde wie diesen? Wenn der Abgrund sich ein zweites Mal öffnet, wer würde es wagen zu sagen, dass es nicht ein drittes Mal geschehen könne? Die Kriegsverbrechen müssen aufgearbeitet und die Verbrecher verurteilt werden. Ein zweites Mal. Wieder.
Kateryna Khimei
Fotos von Serhiy Morgunov aus der Serie über traditionelle ukrainische Kleidung des 19. Jahrhunderts aus der Region um Kiew. Juni 2020
(Deutsche Übersetzung aus der englischen Vorlage des ukrainischen Beitrags von der fink-Redaktion)
Dieser Artikel erschien im FINK-Magazin vom Juni 2022.
In unserer Bibliothek können Sie diese und alle anderen Ausgaben der letzten Jahre online lesen.
alle Fink-Ausgaben